З початком промислової революції у Великій Британії, окрім економічного зростання держави загалом і Бірмінгема зокрема, різко посилилася експлуатація робочої сили. Особливо болісним аспектом цього процесу стала дитяча праця в Бірмінгемі під час промислової революції. Саме наймолодших містян залучали до виробництва на ранніх етапах індустріалізації. Пояснювалося це просто — дітям платили значно менше. І це при тому, що вони були такими ж продуктивними, як дорослі, хоча і значно вразливішими.
Відомий факт — неповнолітніх експлуатували вже із чотирирічного віку: бірмінгемські діти працювали на фабриках і навіть у шахтах довгі години в небезпечних, антисанітарних, а подекуди і смертельних умовах. До прикладу, у вугільних копальнях дітям доводилося повзати тунелями, занадто вузькими та низькими для дорослих. Крім того, вони працювали розвізниками, двірниками, чистильниками взуття або продавали сірники, квіти та інші дешеві товари. Про експлуатацію дитячої праці в «Місті тисячі ремесел» та її наслідки для здоров’я і життя читайте на birmingham1.one.
Британська промислова революція
Багато підлітків були змушені працювати в украй поганих умовах за значно нижчу оплату, ніж старші робітники — зазвичай 10–20 % від заробітної плати дорослого чоловіка. Побиття та виснажливі робочі години були поширеним явищем: деякі шахтарі та вантажники працювали із 4 ранку до 5 вечора. У багатьох із них розвивався рак легенів та інші важкі захворювання. Смерть до 25 років була звичним життєвим фіналом серед дітей-працівників.
Промислова революція, що розпочалася наприкінці XVIII століття і прискорилася в XIX столітті, часто постає як велична технічна пригода: парові машини, заводи, залізниці, масове виробництво. Та за цією модернізацією ховалася значно похмуріша реальність. У таких містах, як Бірмінгем — одному з головних індустріальних центрів вікторіанської Англії, прогрес здебільшого будувався на жорстокій експлуатації найманих працівників, дуже часто на непосильній праці наймолодших із них.
Місто не було Манчестером — королівством бавовни, чи Ліверпулем — гігантським портом. Це був осередок майстерень, невеликих мануфактур і металургійних підприємств. Тут виробляли ґудзики, шпильки, замки, легку зброю, мідні деталі та скляний посуд. Така фрагментована економіка трималася на безлічі дрібних роботодавців — і на дешевій, гнучкій та мовчазній робочій силі насамперед дітях.
«Дитячі» професії
У шість-сім років хлопчики й дівчатка ставали частиною глобального виробничого процесу. Багато хто працював у металевих майстернях, на виготовленні цвяхів, ґудзиків або шпильок, на скляних заводах чи, як помічники на ливарних підприємствах. Їхні обов’язки зводилися до повторюваних дій: приведення в дію міхів, перенесення розпечених деталей, полірування, сортування, чищення машин або збирання металевих відходів. Робота вимагала небагато підготовки, зате значної фізичної витривалості.
Робочий день часто перевищував десять-дванадцять годин, шість днів на тиждень. У деяких цехах зміна починалася із самого світанку й завершувалася після настання темряви. Перерви були рідкісними й короткими. Повітря насичувалося пилом, токсичними випарами та металевими частинками. Опіки, порізи й защемлення ставали звичайною справою. Підлітки працювали босоніж або в старому зношеному взутті, без будь-якого захисту, у постійному шумі.
Оплата відповідала їхньому статусу. Дитина з промислових кварталів часто заробляла від двох до чотирьох шилінгів на тиждень — іноді й менше. Це була лише частина зарплати дорослого, проте сума залишалася життєво необхідною чи для дитини, чи для всієї сім’ї. У робітничих сім’ях кожен пенні мав значення. Заробіток наймолодших становив істотну частку бюджету, тож, навіть турботливі батьки мирилися з реальністю через нужду. Таку зайнятість сприймали не як, зловживання, а як, спосіб виживання.
Умови життя робітничих сімей
Житло в районах Дерітенд, Дігбет або Астон було перенаселеним. Родини тулилися в одній-двох кімнатах, часто без водопроводу й каналізації. Сирість і холод сприяли поширенню хвороб. Раціон залишався примітивним: хліб, картопля, вівсяна каша, зрідка трохи сала. Свіже м’ясо було розкішшю. Через це багато дітей приходили на підприємства вже ослабленими від недоїдання.
Разом із важкою фізичною роботою це різко підривало здоров’я. Медичні звіти XIX століття фіксують масові випадки туберкульозу, рахіту, легеневих хвороб і шкірних інфекцій. На скляних заводах та в металургійних цехах свинець і токсини спричиняли хронічні ураження. Травми нерідко залишали каліцтва на все життя.
Медична допомога залишалася примітивною. Бідні родини зверталися до амбулаторій, благодійників або, згодом, до добровільних міських лікарень, зокрема, Бірмінгемської загальної. Та для багатьох лікар був недосяжною розкішшю. Навіть хворі діти продовжували працювати через відсутність альтернатив.
Боротьба за поліпшення становища дітей
Окремі впливові мешканці міста, усвідомлюючи масштаб трагедії, намагалися допомагати сім’ям. Так, реформатор Джозеф Чемберлен, майбутній мер Бірмінгема, у другій половині XIX століття активно працював над поліпшенням міських умов, відстоював гігієну та доступ до освіти.
Попри це інспектори фіксували масове використання неповнолітніх на дрібних підприємствах. Свідчення описують хлопчиків у виробництві ланцюгів і цвяхів та дівчаток, які годинами сиділи, зігнувшись над полірувальними столами.
На загальнонаціональному рівні парламент поступово втручався. Закон про фабрики 1833 року обмежив вік і тривалість дитячої зайнятості, а згодом ухвалили акти 1844, 1867 та 1878 років. Проте через численні сімейні майстерні місто часто уникало реального контролю. Перевірки були поодинокими, порушення — регулярними, а покарання — слабкими.
Відтак дитяча смертність в індустріальному центрі Англії, так само як у всі країні серед дітей залишалася досить високою. У середині XIX століття в робітничих кварталах кожна четверта дитина не доживала до п’яти років. Ті, хто виживав, дуже рано виходили на роботу, занурюючись у світ постійної втоми та нестабільності. Навчання, хоча з 1870-х років поступово ставало обов’язковим, поступалося нагальним потребам родин.
Хто винен?
Було б спрощенням звинувачувати лише батьків чи роботодавців. Сама економічна модель заохочувала експлуатацію. Конкуренція між майстернями змушувала мінімізувати витрати. Неповнолітні були слухняною і дешевою робочою силою. Для родин відмова від такої зайнятості часто означала падіння в злидні.
Згодом освітні реформи, зростання зарплат дорослих і тиск соціальних рухів повільно скоротили дитячу працю. Та в цьому місті, як і в багатьох інших, перехід виявився тривалим і нерівномірним. Сучасний промисловий добробут досі спирається на ці невидимі покоління.
Отже, історія індустріалізації — це не лише розповідь про машини й підприємців. Це також хроніка виснажених дітей, обпечених рук, слабких легенів і зруйнованих мрій. У Бірмінгемі — непомітній столиці металу та винахідливості — прогрес мав величезну людську ціну, яку надто часто платили наймолодші.
Джерела:
- https://www.birmingham.gov.uk/info/50139/explore_and_discover/1609/life_for_children_in_victorian_britain/3
- https://blog.bham.ac.uk/legalherstory/2018/03/21/birmingham-women-and-the-factory-acts/
- https://www.herts.ac.uk/uhpress/books-content/the-industrious-child-worker
- https://www.worldhistory.org/trans/uk/2–2216/
- https://courses.lumenlearning.com/suny-worldhistory/chapter/25–6–4-child-labor/