Для більшості людей у Вест-Мідленді до кінця ХІХ століття школа була розкішшю, яку вони не могли собі дозволити. І справа, навіть була не в грошах, хоча й у них теж. Річ у тім, що діти в більшості сімей працювали з батьками на фермі, щойно досягали достатнього для цього віку, живучи в сільській місцевості графства Вест-Мідленд, і не лише тут. Більш детально читайте на birmingham1.one.
Школа у Вест-Мідленді
Нині Касл-Бромвіч велике приміське село та цивільна парафія у Вест-Мідлендсі, неподалік від Бірмінгема. Місцева сільська церковна школа була предком школи Святої Марії та Святої Маргарити. Уже досить важко знайти інформацію про те, коли її було вперше засновано, але в 1656 році в замку Бромвіч точно вже була школа, а заняття, можливо, проводилися в старій церкві.
Вільям Садлер був виконавцем заповіту Маргарет Батлер, яка померла в 1661 році. Вона залишила гроші, щоби піклуватися про бідних людей цієї парафії. У 1703 році Вільям Садлер використав частину цих грошей на купівлю великого будинку в Шкільному провулку для створення безоплатної школи та будиночку, в якому мав жити шкільний вчитель.
На початках у школі навчалися 10 бідних дітей із замку Бромвіч. Навчання було безоплатним для їхніх батьків. У школи ходили хлопчики, але якщо їх не вистачало, то допускалися і дівчатка.
У 1711 році, така собі дама, Мері Бріджмен, дружина сера Джона Бріджмена із замку Бромвіч, пожертвувала грошей на купівлю книг для бідних дітей та на пошук для них підмайстрів, які б навчали їх ремесла, щоби підготувати до чесного заробітку.
Вчителі замку Бромвіч
Відомо, що в 1798 році сільським вчителем тут був Генрі Таунсенд. Він отримував 25 фунтів стерлінгів на рік. Це була непогана платня на ті часи. Чоловік навчав дітей, але також брався займатись із пенсіонерами, які за навчання платили. Був період, коли до його школи ходило аж 50 хлопчиків.
Також відомо про Джеймса Барнса, який працював тут шкільним учителем у 1826 році. Цьому пану платили вже 60 фунтів на рік. За те, він мав викладати читання, письмо та математику. Є записані свідчення, про те, що діти були в захваті від свого вчителя, називаючи його дружину «Мама Барнс». У той час у всьому маєтку замку Бромвіч проживало менше ніж 200 осіб.
А вже в 1879 році в замку Бромвіч була побудована нова церковна школа. Тоді тут було чотири класи. У такому стані замок Бромвіч зустрів XX століття. Десь до його середини, відколи населення замку Бромвіч почало зростати, у школі навчалося понад 150 дітей. Заклад використовував парафіяльну залу, яку збудували 1900 року, і залу Перемоги по сусідству, збудовану в 1922 році, як додаткові класи, а також методистську церкву в Шкільному провулку.
У 1965 році стару школу закрили, навзаєм, побудувавши нову на Саутфілд-авеню, у щойно збудованому житловому масиві Холл. Стара школа була школою англіканської церкви замку Бромвіч, а нова — Святої Марії та Святої Маргарити.
Навчання дівчаток
Освіта у Великій Британії протягом 1800-х років охоплювала так само й дівчат, але на дуже базовому, елементарному рівні. Так донькам представників середнього класу надавали знання з арифметики, читання, письма. Також увага приділялася таким навичкам, як шиття. Ті, хто був заможнішим, наймали репетиторок або відправляли своїх доньок до школи-інтернату.
Там дівчинка мала спеціалізуватися на суто «дівчачих предметах» — письмі, музиці та рукоділлі. Дітей із бідніших сімей віддавали в школи, створені церквами, які були засновані за допомогою таких організацій, як Національне товариство сприяння освіті бідних. Фабрики та робітні будинки, що забезпечувалися Законами про фабрики, також давали дітям працівників базову освіту.
Увесь цей час тривала боротьба за рівність в освіті, яка продовжилася зі створенням таких організацій, як Національний союз за покращення освіти жінок, заснований у 1871 році, та Асоціація директорок шкіл у 1874 році, яка спочатку налічувала тільки 13 членів.
Шкільна рада та міська рада Бірмінгема тих часів були під керівництвом ліберальної еліти, серед якої неабияку роль відігравали квакери та унітарії. Саме жінки з таких родин, такі, як Елізабет Кедбері та Клара Мартіно, часто вбрали участь у різних комітетах, а згодом ставали обраними радницями. Їхній вплив утримував дівчат та жінок на передньому плані просвітництва, оскільки соціальні традиції того часу передбачали, що жінки частіше відстоювали такі питання, як освіта дівчат, а також здоров’я та добробут дітей.
Ця ніша залучала жінок до роботи експертками у своїх галузях, займаючись такими соціальними питаннями, як освіта та охорона здоров’я. Вони часто брали участь у місцевому самоврядуванні та політиці, проводячи кампанії із цих питань.
Дитячі будинки
Ще одним важливим аспектом дитячої освіти в ХІХ та XX століттях, стала освіта тих дітей із бідних сімей, чиї сім’ї не могли про них піклуватися, через свою абсолютну бідність, а відтак їх виховували в дитячих будинках. До середини ХІХ століття бідних або знедолених дітей, як правило, розміщували разом із дорослими бідняками в «робітних будинках», які були занадто бідні, щоби піклуватися про себе самостійно.
Однак, починаючи з 1850-х років, з’явилося розуміння того, що дітей слід тримати окремо принаймні для того, щоб дорослі бідняки їх не ображали та не розбещували. Відтак благодійні організації, такі як «Барнадо» та «Товариство безпритульних дітей», почали створювати саме дитячі будинки та сиротинці. У Бірмінгемі перші такі заклади для дітей відкривали багаті чоловіки, які створювали ці будинки — це був їхній благодійний жест.
Саме тоді в Бірмінгемі був створений місцевий орган влади, відповідальний за піклування про бідних, у тому числі й дітей, який називався «Опікуни бідних». А вже у 1870-х роках почали відкривати окремі спеціальні будинки по догляду за бідними дітьми. Кожен із таких будинків складався з комплексу окремих споруд або котеджів. Відтак такі заклади стали відомі в місті, як «котеджні будинки». До слова, саме в Бірмінгемі з’явилися одні з перших «котеджних будинків» у Великій Британії.
З’явилися також заклади, які називалися «еміграційними будинками». Їх суть зводилася до того, що сюди доставляли бідних дітей із нетрів промислового Бірмінгема та відправляли до сільської місцевості Канади, а пізніше Австралії. Більшість цих дітей не були сиротами, а були забрані із сімей через бідність, а іноді через нехтування вихованням чи жорстокість.
Багато із цих дітей так і не повернулися до Британії. Для декого це був початок нового, здорового життя, для декого, дуже важке життя далеко від рідних домівок та сімей. Також буди випадки, коли з дітьми погано поводилися в їхніх нових домівках.
У 1879 році «Опікунами бідних Бірмінгема» були відкриті «котеджні будинки» Марстон-Грін, у яких діти були згруповані в 14 котеджах, у кожному з яких проживало по 30 дітей. За цим були засновані аналогічні будинки Шенлі-Філдс, які були відкриті «Опікунами бідних Кінгс-Нортон» у 1887 році, та котеджні будинки Ердінгтон, які відкрили «Опікуни бідних Астона» в 1899 році.
Дітей, які скоїли крадіжки або були волоцюгами та безхатченками, які переїжджали з місця на місце, крали або жебракували, щоб мати за що жити, відправляли до виправних закладів або промислових шкіл.
Джерела:
- https://historyofcastlebromwich.jimdofree.com/castle-bromwich-through-the-ages/20th-century/schools/
- https://kingedwardvifoundation.co.uk/news/a-short-history-of-womens-education-in-birmingham/
- https://www.search.connectinghistories.org.uk/details.aspx?ResourceID=1907&ExhibitionID=1907&SearchType=3#top