Під час Другої світової війни велику кількість жінок було залучено до роботи на фабриках та заводах, щоб задовольнити дефіцит робочої сили, спричинений відправленням чоловіків на фронт. Багато підприємств у Бірмінгемі перекваліфікувалося, розпочавши виробництво військової продукції. Зокрема, Cadbury’s, British Small Arms Company та Austin Motors. Пістолети «Спітфайр» також виготовлялися на фабриці в Касл-Бромвічі. На всіх цих підприємствах під час війни працювали жінки.
Така робота, давала можливість жінкам заробляти, але з іншого боку, їхній робочий день був досить довгим, що не дозволяло не те що адекватно вести домашнє господарство, але й в магазин нормально сходити не було можливості. Жінки навіть спеціально брали вихідні, щоб зробити покупки. Про те, як та чим торгували під час Другої світової війни в Бірмінгемі читайте на birmingham1.one.
Де заробляли жінки
Багато жінок працювали під час війни виключно заради заробітку. Це стосувалося особливо тих, чиї чоловіки були призвані на службу, оскільки грошового утримання, яке виплачувалося дружинам військовослужбовців, не вистачало для утримання сім’ї.
Попри зусилля уряду щодо забезпечення соціальних послуг, це не змінило того факту, що робочий час часто був довгим, а робота монотонною. До війни Закон про фабрики 1937 року зазначав, що жінок не можна було наймати більш як 48 годин на тиждень і не дозволялося використовувати їх у нічні зміни. Цей закон був послаблений на початку війни, і жінкам дозволялося працювати максимум 60 годин на тиждень, а також працювати вночі, у неділю та за 7-денними змінами.
Логічно, що такий графік роботи впливав на домашнє життя жінок, на ведення домашнього господарства. Адже навіть, якщо жінка працювала повний робочий день, від неї все одно очікувалося ведення домашнього господарства та догляду за дітьми.
Як потрапити в магазин
Жінки були дуже зайняті на роботі, тому іноді брали відпустки, тому, що це була єдина можливість, щоб відвідати магазин і зробити покупки. Відтак судячи з воєнної статистики рівень прогулів серед жінок був набагато вищим, ніж серед чоловіків. Причому особливо виділялися заміжні жінки.
В інших випадках, єдиним часом, який жінка мала для хатніх покупок, була обідня перерва, а це означало, що у неї не залишалося часу на їжу чи на відпочинок після важкої й монотонної роботи. Особливо відпочинок був необхідним тим жінкам, які працювали на важкому виробництві. До прикладу, багато жінок під час війни працювали на чавунно-ливарному заводі в Бірмінгемі. Відтак шопінг, коли жінці потрібно йти шукати їжу для своєї сім’ї був проблемою. А після роботи, потрібно поспішати додому, щоб приготувати вечерю.
Деякі роботодавці розробляли схеми позмінної та неповної зайнятості, щоб спробувати зменшити кількість прогулів. Однак насправді ці схеми не були спрямовані на те, щоб дозволити жінкам займатися домашнім господарством, чи відпочити. Робота неповного робочого дня пропонувалась лише тим жінкам, які були звільнені від призову на військову службу, чи тим, які мали дітей до 14 років.
Скільки, що коштує
До війни, у 1930-х роках були випущені банкноти номіналом 10, 50 та 100 фунтів стерлінгів. Але мало хто знав про їхнє існування, а ще менше людей їх бачили, оскільки їхня купівельна вартість була величезною. Банкнота в 5 фунтів стерлінгів за сьогоднішніми цінами коштувала б близько 300 фунтів. Через свій простий дизайн та високу вартість вона була мішенню для фальшивомонетників, і німці розробили план, як паралізувати британську економіку. Їхня ідея полягала в тому, щоб надрукувати підробки банкнот та затопити ними країну. Але цей план провалився.
На цьому тлі кілька слів про ціни в Бірмінгемі під час Другої світової війни. До прикладу звичайна буханка хліба коштувала 4 старі пенси, що менш як два пенси після коми, нині. Булочки можна було купити за фартинг, який дорівнював чверті старого пенні. Шилінг коштував 12 пенсів, а фунт — 20 шилінгів. Ну й основне — один фунт тоді був типовою заробітною платою для молодої людини.
Слід сказати, що в ті часи у місті не було супермаркетів, натомість були квартали магазинів. Вони були усі різні. Часто це були бакалійні крамниці, з хлібобулочними, м’ясники виробами. Також були крамниці тканин, овочеві магазини, свіжа риба та меблі.
У ті часи магазини знаходилися в ряду магазинів, а не в центрі міста. У всіх продуктових магазинах у громадських місцях підлога була викладена плиткою, але за прилавком був голий бетон. Також у ті часи, під час бомбувань фашистами Бірмінгема не було електричних охолоджувальних шаф чи холодильників, тому такі продукти, як бекон, варене м’ясо, масло, сир та яйця, зберігалися до потреби в холодній кімнаті з великими кам’яними плитами для охолодження.
Прилавки магазину були мармуровими, відтак взимку вони обмерзали, бувши дуже холодними. Бетонні підлоги також не допомагали зігрітися, і багато працівників отримували обмороження ніг через холод.
Дівчатам у ті часи не дозволялося носити штани, в яких на роботі в магазині було б тепліше. Єдине місце, де дівчатам дозволялося бути в штанах, це Сухопутна армія. Опалення в жодному продуктовому магазині не дозволялося, окрім кімнати для персоналу, де зазвичай був невеликий газовий камін.
Під час війни в магазини продукти привозили розсипом і товар доводилося пакувати. Будь-які сухофрукти, які щастило отримати, або перець, доводилося зважувати. Потім все це пакували в паперові конверти. Джеми та мармелади постачалися у великих контейнерах. Тому продавці мили банки, які їм повертали покупці, після чого розливати в них джем або мармелад ложкою та зважувати, враховуючи вагу банки. Ще така особливість — в усі види варення додавали яблука, щоб воно довше зберігалося, яблук у садах було дуже багато.
Крім того, в магазинах продавали варене м’ясо, коли воно було в наявності. Варена шинка, солонина та телятина в холодці – все це продавалося в блоках по 7 фунтів, які доводилося нарізати тонкими скибочками вручну, оскільки в ті часи не було машин. Ножі для різання потрібно було тримати дуже гострими, щоб забезпечити чистий розріз, оскільки не повинно було залишатися відходів.
Воєнні правила торгівлі
Усі харчові продукти були нормовані, деякі з них урядом, а деякі через дефіцит. Усім видавали продовольчі книжки з купонами на продукти, такі як бекон, масло, маргарин, сало, цукор, м’ясо та хліб. Одяг також нормувався. На купонах було вказано його призначення, і речі не можна було обміняти на щось інше.
Усі апельсини та банани, що надходили у магазини, видавали лише дітям та вагітним жінкам. Солодощі та шоколад нормувалися, але хліб не нормувався досить довго, хоча потім нормували й хліб і борошно.
У ті часи жодні харчові залишки не викидалися. У всіх готелях, ресторанах і кафе були великі контейнери, куди викидали будь-які харчові відходи. Потім їх відвозили на ферми де годували свиней. Гірше того, будь-які тістечка, що залишалися в магазині та черствіли, наступного дня повертали до пекарні, рубали та змішували. Потім суміш зволожували та клали між двома квадратами тіста, випікали та продавали як квадрати Нельсона або, як їх зазвичай називали, «дверні пробки». Така назва походить від того, що вони були досить твердими, але з усім тим добре продавалися.
Джерела: